Гектор Берліоз

Гектор Берліоз (Berlioz) — французький композитор, диригент. Член Інституту Франції (1856). Творець романтичної програмної симфонії. Новатор в області музичної форми, гармонії, інструментування. Народився 11 декабря 1103, Кот-Сент-Андре, біля Гренобля. Помер 8 марта 1869, у Парижі.

Гектор Берліоз прагнув до театралізації симфонічного жанру, до монументальності вокально-інструментального стилю, до гротескового загострення образів. «Фантастична симфонія» (1830), «Траурно-тріумфальна симфонія» (1840), опера-дилогія «Троянці» (1859), Реквієм (1837) і ін. Поряд з Рихардом Вагнером творець нової школи диригування. Трактат «Диригент оркестру» (1856). «Мемуари» (т. 1-2, 1860).

Всупереч бажанню батька

Гектор народився в родині лікаря. У дитинстві вчився грати на флейті й гітарі (але не на фортепіано), по підручниках займався гармонією, складав романси й невеликі камерно-ансамблеві п'єси, однак систематичного початкового музичної освіти не одержав. В 1821 на настійну вимогу батька вступив у паризьку Медичну школу, але в 1824 залишив її, вирішивши цілком присвятити себе музиці.

В 1826-1830 роках Гектор Берліоз вчиться в Паризькій консерваторії в Ж-Ф. Лесюера. В 1830, із четвертої спроби, одержав Римську премію — саму почесну консерваторську нагороду, що давала право на дворічне перебування в Італії ( на здобуття премії Берліоз представив кантату «Смерть Сарданапала»). Багато чого у творчості й долі Берліоза визначила любов до Шекспира і акторки, виконавиці шекспірівських ролей Гарієт Смітсон (Smithson), на якій він, після довгого й болісного періоду невизначеності у відносинах, одружився в 1833 (цей шлюб проіснував до 1842).

Іншими джерелами впливів були опери К. В. Глюка, симфонії Л. ван Бетховена, «Фауст» И. В. Гете, твори британських письменників-романтиків Т. Мура, В. Скотта й Дж. М. Байрона. Ще до закінчення консерваторії Берліоз створив одне зі своїх кращих і самих оригінальних добутків — «Фантастичну симфонію» (1830). Як і в наступних чисто інструментальних опусах Берліоза, у симфонії реалізується позамузичний програмний задум, що відбите в її підзаголовку: «Епізоди з життя артиста». У всіх п'яти частинах симфонії присутній мотив (сам Берліоз називав його « настирливою ідеєю») улюбленого героя, що символізує; по ходу розвитку програмного сценарію цей мотив втрачає свій ідеальний вигляд, перероджуючись під кінець у трагічно-гротескну карикатуру.

Шипи й рози

П'ятнадцять місяців, проведених Берліозом в Італії (1831-32), збагатили його безцінними новими враженнями. Але його творчість цього періоду обмежується невдалою спробою продовжити «сюжет» «Фантастичної» у вокальній симфонії «Повернення до життя» (в 1855 вона була перейменована в «Леліо»), а також двома увертюрами — «Король Лір» і «Роб Рій». Зате перше десятиліття після повернення до Парижа стало самим продуктивним у його біографії. Саме тоді були створені програмна симфонія по Байрону «Гарольд в Італії» (із альтом соло, 1834), опера «Бенвенуто Челіні» (1838), Реквієм («Велика меса по померлим», 1837), драматична симфонія «Ромео і Джульєта» для солістів, хору й оркестру (слова Є. Дешана по Шекспіру, 1839), «Траурно-тріумфальна симфонія» для духового оркестру (з хором і струнними за бажанням, 1840), вокально-симфонічний цикл «Літні ночі» (слова Т. Готьє, 1841). Однак музика Гектора Берліоза виявилася неспівзвучна смакам сучасної йому французької публіки. Її знаходили дивною, «неправильної» форми, що порушує уявлення гарного смаку; прем'єра «Бенвенуто Челіні» в 1838 завершилася оглушливим провалом. Щоб забезпечити собі засоби до життя, Берліоз був змушений зайнятися журналістикою; з 1834 він писав головним чином для Gazette musicale і Journal des debats.

Запізніле визнання

Незабаром смуга паризьких невдач змінилася періодом успіхів за кордоном. В 1842-63 Гектор Берліоз багато гастролював у Німеччині, Австрії, Англії, Росії й інших країнах як диригент — виконавець власних творів. Усюди його визнавали як одного з лідерів «прогресивного» напрямку сучасної музики. Він зав'язав дружні відносини з Лістом і Вагнером. В 1847 і 1867-68 Берліоз зробив дві тривалі поїздки в Росію, під час яких диригував своїми творами в Москві й Петербурзі й зустрічався з багатьма російськими музикантами. Виступи Берліоза справили величезне враження на російську публіку; музично-естетичні погляди В. Стасова й творчі принципи « Могутньої купки» складалися під сильним впливом його творчості. До цього періоду відноситься драматична легенда «Осуд Фауста» для солістів, хору й оркестру (по Ґете, 1846), Te Deum для солістів, трьох хорів, оркестру й органа (1849), ораторія «Дитинство Христа» (1854), оперна дилогія «Троянці» («Узяття Трої» і «Троянці в Карфагені», 1858, 2-я частина поставлено в 1863, обидві частини — в 1890), а також основні літературні праці, у тому числі знамениті «Мемуари» (опубліковані посмертно, 1870).

Запізніле визнання прийшло до Берліоза й на батьківщині; в 1856 він став членом Інституту Франції. Останні роки життя композитора не були щасливими; до важких обставин особистого життя додалося почуття духовного відчуження від нових тенденцій французької і європейської музики. Після опери «Беатріче й Бенедикт» (по комедії Шекспіра «Багато шуму з нічого», 1862) Гектор Берліоз нічого не написав.

Більше аніж художник-романтик

Ідеаліст із багатою й примхливою уявою, схильний до різких емоційних перепадів, що й рятується від розчарувань за допомогою іронії, Гектор Берліоз персоніфікував собою тип художника-романтика. Як і для інших романтичних натур, рамки «чистої», абсолютної музики були для нього тісні; тому він звертався до допомоги театру, літератури, поезії, релігійної символіки. У його творчості багато представлені змішані жанри: програмна симфонія-концерт («Гарольд в Італії»), симфонія-ораторія з елементами симфонічної поеми («Ромео і Джульєта»), філософська ораторія-опера («Осуд Фауста»), театралізовані форми церковної музики (Requiem, Te Deum). Для стилю Берліоза особливо характерні мелодії широкого подиху, часто наділені ораторським пафосом, іноді злегка «хроматизовані», що складаються із фраз нерівної тривалості й супроводжувані виразними, хоча й не занадто сміливими гармоніями. Домінує вільний (не імітаційний) контрапункт.

Гектор Берліоз перетворив мистецтво оркестрового листа: першим використовував багато незвичайних тембрів і комбінації тембрів, увів нові штрихи в струнних і т.п. Свій досвід у цій області він узагальнив в «Великому трактаті про сучасне інструментування» (1844), який дотепер служить незамінним посібником. Втім, у деяких інших важливих відносинах композиторська техніка Берліоза — так само, як і техніка улюбленого їм Глюка — була обмежена. Розвиток його тем нерідко зводиться до їхнього багаторазового простого або видозміненому повторенню. Його формам властива відома недовершеність, що виникає від достатку сполучних епізодів, не наповнених тематичним змістом. Його монументальні концепції часто бувають «виліплені» з досить скромного по якості, майже банального мелодійного матеріалу (маючи у виді цю особливість музики Берліоза, М. Гейне назвав його «горобцем завбільшки з орла»). Користуючись засобами, що були в його розпорядженні, Гектор Берліоз зумів створити неповторний художній мир, у якім сполучаються простота й монументальність, нестримний енергетичний напір і піднесена лірика.

Фонограми музичних творів (mp3):

Фантастична симфонія
(оркестр Паризької консерваторії, диригент Бруно Вальтер, запис 1939 року)

І частина "Пристрасть і мрії" (розділ 1).ZIP

І частина "Пристрасть і мрії" (розділ 2).ZIP

ІІ частина "Бал" (розділ 1).ZIP